Dispatch розглядає сміливий наративний експеримент Adhoc про супергероїв

Рецензія на Dispatch з'являється в той момент, коли оповідь, керована вибором, ризикує здатися знайомою, проте восьмисерійний експеримент AdHoc Studio знаходить спосіб надати старим структурам нового звучання. Гра спирається на розгалужені діалоги, ансамблеву хімію та реактивні системи, які залежать від намірів гравця, водночас поміщаючи весь досвід у химерний Лос-Анджелес, де надлюди та цивільні співіснують у неспокійному щоденному ритмі.

В огляді Сари Твейтс для IGN центральна ідея подається через призму наративу спокути: герой, що впав, позбавлений влади та статусу, змушений відновлювати почуття мети, сидячи за столом у колл-центрі. Під таким кутом зору "Диспетчер" має робоче ядро, але справжню вагу мають навколишні деталі - тон, темп і акторський склад.

Історія розповідає про Роберта Робертсона, більш відомого як Людина-меха, колись шанованого героя, який втрачає свій костюм через катастрофічну несправність. Замість того, щоб ганятися за лиходіями, він приєднується до SDC - гібридної страхової компанії, яка направляє героїв на ліквідацію наслідків криз в обмін на виплати громадянам. Цей перехід від гостросюжетного екшену до сидячої роботи стає центральним конфліктом гри. Роберт більше не є людиною, яка рятує день; він є людиною, яка посилає когось іншого зробити це.

Далі йде багатошаровий ритм розмов, дрібних рішень і реактивних переривань. Диспетчер ділить свій час між переглядом анімаційних сюжетів та управлінською роботою в офісі SDC. У першому випадку ви керуєте Робертом у сценах, які загострюють його стосунки з командою Z - ансамблем напівреформованих лиходіїв з нерівномірною лояльністю та ще більш хитким самоконтролем. В останніх ви призначаєте тих самих героїв на роботу по всьому місту, використовуючи статистичну сітку, яка перегукується з простотою ранніх рольових ігор, роблячи більший акцент на інтуїції та індивідуальності, ніж на сирих цифрах.

Команда Z обрамляє більшу частину емоційної роботи гри. Вони сваряться, чинять опір наказам і підривають авторитети, іноді через незрілість, іноді через страх. Їхні історії лиходіїв не сприймаються як жарт, але Dispatch рідко зводить їх до прямолінійних архетипів. Моменти щирості пробиваються крізь їхні грубі грані, часто застаючи Роберта і гравця зненацька. Зокрема, одна сцена, тиха пауза біля бару, де на самоті чекає здоровенний Голем, перетворює ходячу кульмінацію на когось впізнаваного, втомленого і напрочуд вразливого. Ці проблиски людяності допомагають пояснити, чому гравці можуть опинитися на захисті персонажів, які на папері дають мало підстав для довіри.

Взаємодія між історією та системою найяскравіше проявляється під час диспетчерських змін. Завдання з'являються на карті міста з таймерами зворотного відліку, що змушує швидко приймати рішення про те, якого героя відправити і коли ризикувати, об'єднуючи кількох членів команди разом. Неправильно підібрані пари призводять до травм або змін, коли хтось стає недоступним. Правильно підібрана пара приносить досвід і зростання статистики. Тиск створюють не лише таймери, але й особистості. Під час однієї ранньої зміни Z-команда сперечається про те, кого можна викреслити зі складу. Їхня паніка просочується прямо в міні-гру: вони ігнорують накази, розходяться або відмовляються від завдань. Історія пише розчарування; ігровий процес змушує вас відчувати відповідальність за управління ним.

Структура працює, тому що вона розмірена, а не шалена. Диспетчеризація не топить гравця у розгалужених шляхах, не роздуває рішення з більшими ставками, ніж може витримати оповідь. Більшість виборів змінюють тон, лояльність та особисту історію, а не загальний сюжет. Проте кумулятивний ефект сильний: кінець, який отримує Роберт, пов'язаний з людиною, якою ви його зробили, а не з бінарним фіналом "добре-погано", прищепленим до останньої сцени.

Події у швидкому часі з'являються з перервами, перегукуючись з такими іграми, як The Wolf Among Us та Life Is Strange. Вони залишаються функціональними, а не трансформаційними. Їхня роль полягає в тому, щоб тримати гравців залученими під час кінематографічних послідовностей, не затьмарюючи діалогів, які визначають епізоди. Вони не підносять і не шкодять ігровому досвіду, комфортно вписуючись у стандартний інструментарій жанру.

Там, де "Диспетчер" напружений у своїй вторинній хакерській міні-грі, дизайн - обертовий 3D-об'єкт, що рухається неоновим лабіринтом, ухиляючись від рухомих антивірусних куль - вносить різноманітність, але не відповідає чіткості та нагальності послідовностей диспетчерських завдань. Складність зростає по мірі проходження сюжету, але винагорода рідко виправдовує необхідне розумове навантаження. Ці головоломки більше схожі на відсилання до традиційної ігрової структури, ніж на органічне продовження оповіді, а їхні розлогі кінцівки ризикують сповільнити темп під час гострих епізодів, які інакше були б гострими.

Сценарій і гра акторів несуть в собі велику частину енергії гри, надаючи сценам достатньо текстури, щоб світ відчувався живим, а не карикатурним. Сценарій не боїться поєднувати сухий гумор з різкою щирістю, і взаємодія між цими регістрами надає "Диспетчеру" виразної каденції. "Невидимка" Лори Бейлі спирається на цю непередбачуваність, коливаючись між антагоністичною бравадою та обеззброюючою чесністю. У "Блондинистому піджаку" Ерін Іветт вдало балансує між героїчною офіційністю та незграбним стьобом, підсилюючи ідею, що навіть у відполірованих героїв бувають моменти, коли вони вагаються і вагаються. Аарон Пол привертає увагу акторів приземленим образом Роберта, граючи його не стільки як поваленого титана, скільки як працюючого професіонала, який раптом виявляє, наскільки сильно його особистість була пов'язана з машиною, яку він більше не контролює.

Цей баланс між озвученням, анімацією та реактивними системами є найсильнішою стороною "Диспетчера". Це схоже на проект, створений людьми, які розуміють привабливість оповіді, керованої персонажами, але також визнають необхідність дати гравцям щось тактильне, щоб вони могли зробити з інформацією, яку вони дізнаються. Система диспетчеризації, з її таймерами та збігами статів, перетворює особистісні примхи на механічні міркування. Потім історія знову перетворює ці рішення на реакції персонажів, посилюючи відчуття того, що вибір має значення, оскільки він змінює стосунки, а не глобальні результати.

Восьмигодинна структура гри відповідає телевізійному темпу. Епізоди закінчуються на гострих гачках або емоційних переломах, але сполучна тканина між ними залишається плавною. Дизайн ніколи не змушує гравців перегравати епізоди, щоб побачити альтернативні версії, хоча наратив спонукає до цікавості. Твейтс зазначає, що їй хотілося повернутися до вибору після того, як пішли титри, і це відчуття свідчить не стільки про розгалуженість сюжету, скільки про здатність гри дати своїм персонажам відчути себе достатньо гнучкими, щоб виправдати ще одне проходження.

Dispatch не є переосмисленням наративно-пригодницького формату, але вона показує, скільки простору ще існує в ньому, коли розробники довіряють темпу, виконанню та роботі з персонажами, а не видовищності. Його світ - зіткнення надлюдей, страхових контрактів і бюрократичної виснажливості - не тягне на сатиру; він дозволяє своїм наслідкам приземлитися через маленькі особисті ставки, а не через розлогі коментарі.

Результатом підходу AdHoc є історія, яка відчувається своєрідною, але цілісною, глибоко пронизаною характером, але достатньо структурованою, щоб уникнути поблажливості. В одних моментах вона грайлива, в інших - важка, і в основі її лежить стримана емоційна наскрізна лінія про ідентичність, відповідальність і небажану дистанцію між тим, ким ти був, і тим, ким ти маєш стати.

Читайте також нещодавнє інтерв'ю Аарона Пола про повернення до ролі Людини-меха, в якому він розповідає про те, як він підійшов до ролі Роберта, чому він пов'язав її з невизначеністю персонажа і що означало озвучити героя, чия сила походить не від сили, а від того, що він навчився вести за собою без костюма.